Не читайте чеську літературу – вона про чехів!
Не читайте чеську літературу!
Немає жодних підстав її читати!
Уникайте її, мов чуми.
Побережіть себе від мук.
Усе одно нічого не зрозумієте…
Чого звідти чекати?
Що таке Гавел після смерті – не варто й згадувати.
Ти от назвеш трьох живих чехів…?
Я – ні!
Не читайте чеську літературу!
Вона про чехів!
Томаш Змешкал
Тетяна Окопна. Фото з фб
Франц Кафка у одному з листів писав, що важливі лише ті книги, які при прочитанні завдають нам страшного удару в голову й викидають нас зі світу наших уявлень. «Якщо книга, яку ми зараз читаємо, не прокидає нас ударом кулака в голову, тоді навіщо ми її взагалі читаємо? Щоб вона нас ощасливила? Боже ж ти мій, та ми були б щасливі, навіть якби не мали книжок, а таких книжок, які нас роблять щасливими, ми у скруті понаписуємо й самі.» Очевидно, за Кафкою, саме такі книги й варті того, щоб їх перекладали на інші мови. Чи є такі в чеській літературі? Давайте розбиратися.
Думаю, ніхто не сперечатиметься, що своєрідного кулака в голову можуть завдати романи того ж Кафки, і, слава Богу, видань цього автора багато й у різних перекладах – є з чого вибрати. Лишається радше питання, чи Кафка – чеський автор. Ще, можливо, вразити юні й неюні душі зміг б французький чех Мілан Кундера, якого вже всі давно прочитали російською. Бо я не знаходжу іншого пояснення, чому його ніхто не береться видати українською. Тим більше, що «Нестерпна легкість буття» вже колись виходила в «Всесвіті». Є ще версія, що російське видавництво купило права на український переклад, тому більше ніхто не може його видати – загалом, без Шерлока не розібратися (чи радше без чеського інспектора Борувки). Не впевнена, чи схвалив би Кафка «Пригоди бравого вояка Швейка» від Ярослава Гашека, а з огляду на товщину книги бити нею по голові я б не радила навіть невірних чоловіків, проте Швейк у блискучому перекладі Масляка – цілковитий фаворит на нашому книжковому ринку. Якщо людина принаймні щось знає про чеську літературу, то вона точно знає Швейка. І ще, можливо, Карела Чапека. Тут варто подякувати комуністам за велетенський тираж двотомника вибраного останнього.
Хто ж іще? За останні десять років перекладів із чеської було не те щоб багато, але достатньо. Проте лише кільком із них судилося стати успішними й бути прочитаними. Більшості ж доводиться припадати пилом на поличках книгарень чи по складах. Шкода, але факт. Що ж нам із вами сподобалося?
Лідерами продажів, овацій, захоплень і очікувань продовження стали дитячі книги прецизійного Мартіна Содомки в віртуозному перекладі Тетяни Савченко про те, як змайструвати автомобіль, потім вийшла книжечка про літак, і от нещодавно презентували книгу про те, як змайструвати мотоцикл. Мартін Содомка – це саме той автор, що пише й малює для дітей, як для дорослих. Він розбирає до найдрібніших деталей кожну частину машини, розповідає, як, що й чому крутиться, куди звідки поступає бензин і як він рухає механізмами. Нічого подібного в нас не виходило, а цікавість до техніки в дітей завжди була й завжди є, і, зважаючи на успіх книги, ця цікавість не менша, ніж до всім відомого кротика. Якщо ми вже заговорили про мультики, то, можливо, хтось зацікавиться і мультсеріалом «Роза і Дара» про двох допитливих дівчаток, які в кожній серії дістають свою бабуня-всезнайку невтомними «чому» і отримують дорослі, наукові відповіді на питання, чому йде дощ, чому літає літак чи чому кров червона.
Друга книга, яка претендує стати об’єктом білої заздрості всіх богемістів, – це історичний роман Катержіни Тучкової «Житковські богині», історія полювання на відьом у ХХ ст. Успіх книги теж доволі передбачуваний, адже роман цілком традиційний для української літератури за формою і стилістикою, проте з абсолютно новою й неопрацюваною в нас, хоч і дуже нам близькою темою. Пам’ятаю, після презентації роману у Львові до Тучкової вишикувалася шеренга жінок, які хотіли подякувати авторці й розповісти історію про свою бабусю чи тітку богиню.
Ідею видання повісті вже покійної письменниці Кв’єти Леґатової «Гануля, Йозина дружина» привезла пані Олійник із видавництва «Темпора» з книжкової виставки в Лондоні й не помилилася, адже й попри майже повну відсутність реклами книгу активно купували. Не знаю, чим ця історія зацікавила читачів. Можливо, відіграла роль успішна екранізація повісті, яку навіть номінували на «Оскар»; можливо, підкупила елегантна тонкість самої книги й невелика ціна, чи сюжетна й стилістична подібність до Марії Матіос (історія любові інтелектуалки й доброго простака-селянина, яку ламають радянські солдати-визволителі), чи й навіть скандал навколо обкладинки, який свого часу підняв Ілля Стронґовський (малоймовірно, звісно, але чому б і ні ).
Здається, успішні переклади на цьому закінчуються, здається. Власне, не знаю, як там із продажами, але потенційно хітами могли б стати ФОЛІО-вські еротично-сімейні «Історії про подружжя й секс» Міхала Вівеґа та порнографічно-садистська «Міхаела» від Мілоша Урбана. Але, мабуть, для повного успіху перекласти їх мав би Богдан Логвиненко. Інші ж переклади не менш цікаві, але непродані. Чому? Це питання радше до видавців, мабуть.
Як на мене, то причина в тому, що це просто хороші, середні центральноєвропейські романи, які навряд чи можуть чимось особливо вразити читача, який Чехією ніколи не цікавився, а тим паче літературою. І ще, якщо не помиляюся, то всі попередні книги вийшли з ініціативи видавця, а більшість наступних були ідеєю перекладачів. Це може бути просто збігом, звісно, а може й ще одним підтвердженням, що перекладач не завжди повинен бути і швець, і жнець, і на дуду грець.
Серед виданого переважає література, по-перше, художня, по-друге, видана після 1989 р., а це – дві основні вимоги програми підтримки перекладів із чеської мови від Міністерства культури Чехії. Мабуть, не варто додавати, що міністерського лева з логотипу знайдемо ледь не в кожній другій перекладній книзі. І насправді особливо скиглити й бідкатися немає чого, чеська пореволюційна проза в нас представлена гідно – окрім уже сказаних, це й Яхим Топол, Ян Балабан, Ірена Доускова, Ярослав Рудіш, Петр Шабах. Зі зірок не вистачає хіба що містичних Міхала Айваза, Даніели Годрової (цьогорічної лауреатки Державної премії за літературу) чи також прямолінійної Петри Гулової, яка поки що єдина з чехів написала роман про життя українськиї мігрантів у Празі «Чехія, земля обітована». А з чеською поезією не пощастило не тільки сучасною, а взагалі. Навіть нобелівський лауреат Ярослав Сайферт поки не дочекався своїх перекладів. Тішить думка, що невдовзі спільними зусиллями Ірини Забіяки, Олега Коцарєва та «Лютої справи» вийде збірочка Івана Верніша, чільного представника чеського андеграунду, а на цьому поки все. І причиною цьому – відсутність хороших перекладачів. Сподіваймося, з’являться.
2016 стане роком Вацлава Гавела в Україні, оскільки найбільшому чеському президентові виповнилося б 80. З цієї нагоди українською вийде Гавела дуже багато. Поки що маємо біографію Гавела від чеського журналіста Даніела Кайзера, яка вийшла ще за життя першого, що в українському контексті принаймні варто згадки. Проте коли два роки тому я супроводжувала в турі по Україні друзів Гавела, дисидентів і перших міністрів у його уряді, вони мене за цей переклад ледь не викинули з вікна потяга: «Як про Гавела може писати людина, яка Гавела не любить?», – запитували вони в мене. Хоча я так і не вважаю, бо не бути комусь другом (з причин хоча б вікових) не означає не любити. Та все ж скоро вийде нова, повна біографія Гавела, яку написав його хороший друг Міхаел Жантовський. На Арсеналі відпрезентували основоположне есе «Сила безсилих», готуються до друку в’язнично-філософські «Листи до Ольги». У найближчих планах – книга інтерв’ю з Гавелом, його есе та п’єси (одна з яких уже готується до прем’єри в театрі Франка) чи й навіть вулиця Вацлава Гавела в Києві.
Проте зі старшого покоління чеських письменників, окрім Гавела, маємо дуже мало. Зовсім трішки перекладено Богуміла Грабала у своєрідному, львівському поданні Юрія Винничука. Проте якщо абабагаламагівське видання «Я обслуговував англійського короля» ще просто знайти в книгарнях, то «Вар’ятів» (ті, які пабітелі) чи «Надто гучну самотність» можна хіба скачати в інтернеті. Власне, від Гашека з Чапеком на початку ХХ ст. аж по 1989 р. в українських читачів з чеської літератури – велика й чорна прогалину, яку прикривають як можуть Гавел із Грабалом і російські чи польські переклади Кундери, Шкворецького, Фукса, Когоута, Ашкеназі, Лустіґа, Кліми … А це, до речі, титани з титанів, світова класика, яку, хоч як крути, варто було б знати.
Підсумовуючи, можемо порадіти, що завдяки чеському Міністерству культури українські читачі все ж люблять (чи принаймні можуть любити) живих чеських письменників, а не мертвих, як у нас часто заведено, а заодно й поплакати, що мертвих, навіть якби дуже хотілося, ми можемо любити тільки чеською або російською.