Олександр Пронкевич
Кожна професійна спільнота може нормально існувати, доки в ній є особистості, котрі визначають моральні й фахові принципи, на які рівняються причетні до неї індивіди. Авторитет цих особистостей ґрунтується не на посадах, а на силі інтелекту, на моральних і лідерських якостях. Вони нічого спеціально не роблять для того, щоб посісти місце поважних осіб, але живуть і діють у такий спосіб, що навколо них формується аура, яка мобілізує спільноту на самовдосконалення. У повсякденному житті вони виявляються необмежено щедрими і відкритими, дбають про безперервність традиції, роздають свої ідеї, безцінний досвід. Суперечливі й парадоксальні, але завжди послідовні в реалізації своєї місії, вони уособлюють душу професії. Саме такий високий статус в українській філологічній науці особисто для мене завжди мала і матиме Тамара Наумівна Денисова.
Тамара Денисова
Ми познайомилися 1992 року на конференції в Чернівцях, присвяченій створенню предмета «Зарубіжна література» в середній школі. Це був мій перший виступ після захисту кандидатської дисертації і перший виступ в Україні взагалі. Нікому не відомий молодий науковець, я побачив себе у програмі в пленарному засіданні поряд із Д. В. Затонським. Тоді в Чернівцях зібралися майже всі знакові постаті українського літературознавства, і Тамара Наумівна була серед них. Я пішов виголошувати свій текст. Тамара Наумівна підтримала мене під час дискусії, а потім сердечно порозмовляла зі мною. Та зустріч поклала початок нашому творчому спілкуванню.
Впродовж усіх 1990-х років, коли закладалися методологічної основи предмета «Зарубіжна література» й розпочалося герменевтичне оновлення українського літературознавства, я мав щастя бачитися з Тамарою Наумівною часто і регулярно. Значення її діяльності для становлення нової інтелектуальної атмосфери в українському літературознавчому просторі було колосальним. Ідеться і про перші антології творів світової літератури, які Тамара Наумівна створювала разом із Г. М. Сиваченко, і про дискусії з приводу змісту програм і підручників для шкіл, і початок діяльності Центру американських студій, і проведення перших симпозіумів і конференцій, присвячених нікому тоді не відомому постмодернізму. Україна не тільки прочитала, а й побачила класиків світової літературознавчої думки.
Тамара Наумівна принесла принципово нове розуміння дослідницької діяльності. Вона особистим прикладом продемонструвала, що за сьогоднішніх умов науковець повинен розуміти, що він сам для себе має стати менеджером знань, що треба приділяти увагу організації інфраструктури виробництва досліджень, що слід вчитися академічній солідарності, без якої неможлива ефективна співпраця, а також розвивати в собі навички проектного мислення. Саме за цими принципами був побудований Центр американських студій. Під прямим науковим керівництвом Тамари Наумівни або з її благословення десятки дослідників захистили докторські й кандидатські дисертації, написали підручники й посібники, радикально оновили зміст і форми викладання американської літератури в університетах. Тамара Наумівна Денисова довела, що можливо все, треба тільки не шкодувати сил і часу, грамотно й послідовно робити свою справу.
На початку 2000-х рр. я опинився у творчому тупику, вихід з якого підказала мені Тамара Наумівна. Впродовж 1990-х рр. у мене майже не було можливості займатися іспаністикою. Я навіть майже втратив іспанську мову. Під впливом «успіхів» підручникотворення, а також під враженням першого знайомства з університетською системою США, я вирішив написати докторську дисертацію з освіти. Але тоді мені вистачило розуму порадитися з Тамарою Наумівною. Цю розмову на її кухні я не забуду ніколи. У властивій їй прямій манері вона казала мені: «Не ходіть туди! Ну, написали Ви свої підручники; ну, засвітилися, і досить! Кидайте це. Яка освіта? Ви літературознавець. Вам треба займатися іспаністикою. У вас у руках реальна справа. Пишіть проект і подавайтеся на програми обміну в США та Іспанію!». Моя подальша біографія розвивалася за тим сценарієм, який ми тоді склали. Я здогадуюся, що, крім мене, чимало було таких, хто також вилітав окрилений із тієї кухні.
Найбільше враження на мене справили останні роки життя Тамари Наумівни. Не варто тут писати, як терзали її втрати і хвороби. Скажу тільки, як дивувала і дивує сила її духу, який мобілізовував тіло на звершення: виходили книга за книгою, кожна з яких вирізняється чіткою виваженістю, ідейною щільністю і класичною прозорістю викладу. Останні роботи Тамари Наумівни – це без перебільшення подвиг і незабутній приклад самовідданості науковій праці, гідний наслідування.
І ще одна деталь. За два місяці до фінальної розв’язки я несподівано почув її голос у телефонній трубці: «Олександре Вікторовичу! У однієї нашої колеги невдовзі ювілей. Уявіть собі, що жодна людина не написала рецензію на її останню книгу! Треба виправити цю історичну несправедливість!». Я засів за рецензію і, як домовлялися, надіслав її в обумовлений термін на електронну адресу Тамари Наумівни. У відповідь – мовчання (я дізнався через колег, що вона вкотре потрапила до лікарні). Через певний час Тамара Наумівна написала, що загалом текст рецензії їй сподобався, але, як завжди, дала мені поради, як його покращити. Це було приблизно днів за двадцять до того моменту, коли смерть забрала її назавжди. Тепер я знову і знову запитую себе: «Чи вистачило б мені сил, якщо б мене так скрутили хвороби, думати про інших, дбати про виправлення «історичних несправедливостей», піклуватися про колег? Скільки у філологічному цеху таких, хто може так вчинити?».
Чи боявся я її? Звичайно, так. Тому що знав, що дістану, незважаючи на регалії, звання і посади, якщо напишу халтуру або виголошу неякісну доповідь. Тамара Наумівна Денисова належала до тієї когорти людей, до спілкування з якими ще треба було дорости. Разом із нею, на жаль, пішла ціла культура наукової праці, життя, думання, дихання. Але я вірю в те, що її можна зберегти, якщо усвідомити, що страх (я назвав би його благоговійним) перед тими, хто розумніший, міцніший, благородніший за тебе – це дуже корисна емоція. З неї починається виховання людини й професіонала.
Тамари Наумівни Денисової немає з нами, але в нашій пам’яті залишилась її моральні й дослідницькі беззастережні вимоги, з якими ми можемо звіряти наші слова і вчинки. З нами її світлий образ, її душа – душа нашої філологічної науки.
Читайте також:
Тамара Денисова. «Барометр американських настроїв» Джон Апдайк;
Тамара Денисова. У пошуках утраченого “я”;
Тамара Денисова та Наталія Акуленко. Рей Бредбері. In memoriam